Так свій твір презентує Едуард Шаєцький – лауреат цьогорічного конкурсу для письменників «Кентавріда» від Фонду «Це Крафт». Едуард Шаєцький– творчий псевдонім Сергія Штурхецького. А от його повість «Останній вибір Борисфена» – історія правдива. Напевно тому вона й принесла автору успіх. Щоправда, переможцем письменник вважає не себе, а свого читача – це він у виграші, бо може дізнатися щось нове про свою історію та пишатися цим.
Про спробу художньої інтерпретації подій, які відбувалися три тисячоліття тому, вибір між минулим і майбутнім, правду про історію як ключ до перемоги, а також про те, що спільного між творчістю та Гаагою, розповів автор повісті «Останній вибір Борисфена» Сергій Штурхецький.
Сергій Штурхецький – вражаючий співрозмовник. На питання, який у нього мистецький досвід, з легкістю відповідає: ніякого. Але коли розмова заходить про повість «Останній вибір Борисфена» та історію написання твору, то відразу розумієш – це людина таланту, можливостей і креативного вміння поєднувати здібності.
За професією та по життю Сергій Штурхецький журналіст. Багато років практикував сам, а тепер передає досвід молоді. Викладає в Острозькій та Києво-Могилянській академіях, має вчену ступінь кандидата наук з державного управління.
«Я звик докопуватися до суті, до правди, тому схиляюся до реалістичних текстів. Життя набагато цікавіше, ніж вигадка. І в житті бувають такі сюжети, що ніякий художній вимисел не зрівняється, – переконаний Сергій. – І своїм студентам я постійно кажу, щоб вони не вигадували, не прикрашали життя, занадто не драматизували. Життя таке, яким воно є. Цікаве, захоплююче, а часом і безнадійне… Епітети тут недоречні».
«Останній вибір Борисфена» – перший твір, якому автор дозволив стати художньо забарвленим. Хоча спроби були ще в шкільні роки. У 93-му, пригадує, він написав оповідання про голодомор. Це була історія, розказана батьком, який пережив голод 47-48-го років. Звичайний шкільний твір, який учитель відправив на конкурс і який потім опублікували в юнацькому альманаху.
«Пройшло 30 років, і я подумав: а чому б не повернутися до письменництва? Погуглив актуальні конкурси. Дивлюся – «Кентавріда», історія та міфи про Таврію. Захопився темою й узявся за роботу, – розповідає Сергій. – Спочатку чемно писав по кілька сторінок у день. А потім були справи, відрядження… Останні розділи повісті дописував за дві години до завершення дедлайну! Уявляєте? – сміється. – Й усе це відбувалося в Гаазі, на центральній площі, під шум нічного міста…»
У Гаазі Сергій Штурхецький перебував на зборах Європейської федерації журналістів. У той самий час, до речі, проходило «Євробачення», і Сергію пощастило приєднатися до українських вболівальників у нідерландській фан-зоні.
«У минулому році я не дивився фінал конкурсу. Проспав. Прокинувся від звуку повітряної тривоги й одразу зрозумів, що ми виграли. Що це вороги так нас вітають. Вони не можуть дозволити нам пишатися Україною. Не можуть стерпіти нашу культуру. Не можуть пробачити успіхи. Тож історію вивчати треба хоча б тому, що наші вороги так її ненавидять. Значить, щось там є. Щось таке, що їх дратує, чого вони бояться, що може їх знищити... Очевидно, що це – правда. І саме вона є ключем до нашої перемоги».
Ми були не окраїною, а центром цікавих подій
«Останній вибір Борисфена» – літературна спроба історичної реконструкції. Принаймні, так твір відчуває сам письменник.
«Це повість про наших предків – таврів. Народ, який не змогли подолати навіть наймогутніші імперії, Перська та Римська, та завдяки якому сьогодні ми маємо сміливість до спротиву. Понад тисячу років таври зберігали свою ідентичність. Скіфи змінювалися сарматами, готами. Все що завгодно змінювалося. А вони залишалися. І мені захотілося подивитися на них».
Автор описав період, коли стався перехід бронзового віку на залізний, та відтворив події, які тоді відбувалися на наших землях.
«Це було три тисячі років тому! А вже творилося мистецтво, будувалися міста, зароджувалася демократія. Ми були не окраїною, а центром цікавих подій, – захоплюється Сергій. – Вже тоді були різні суспільства і різні форми правління. І мені стало цікаво дізнатися, чому одні народи схильні до авторитаризму, а інші воліють обирати своє майбутнє. Та чому цивілізаційний вибір прогресу, нових технологій і відкритості до світу, зроблений три тисячоліття тому, нам і досі доводиться відстоювати зі зброєю в руках».
Письменник запевняє: кожен, хто прочитає повість, знайде для себе пояснення, чому сьогодні ми живемо так, а не інакше. Наприклад, у фіналі описаний момент, коли Борисфен на Білому острові, він же острів Зміїний, піднімає хоругву. І це відбувається в день смерті Ахіллеса. За однією з легенд, Ахіллес помер не одразу від поранення в п’яту, а закінчив своє життя на острові. Відтоді той, хто володіє островом, володіє морем.
«Острів Зміїний зараз вкотре показує нетерпимість ворогів до нашої історії, нашої культури, – зауважує Сергій. – Ахіллеса немає три тисячі років, немає вже Аттіли, сотні років немає козацьких ватажків, а вони не можуть утриматися, не можуть заспокоїтись. Вони луплять по острову, знищують все, що несе в собі пам'ять про наших героїв і нашу гордість».
Хочеш написати для дітей – пиши, як для дорослих, тільки краще
Повість «Останній вибір Борисфена» написана для підлітків. А це ще той виклик для автора!
«Це давня формула: якщо хочеш написати для дитячої аудиторії, пиши, як для дорослих, тільки краще, – сміється Сергій. – Я сам батько і знаю, що діти, особливо підлітки, не терплять брехні, не терплять маніпуляцій, чужих спонукань. І мова не про факти. Не має бути неправди в емоціях, думках, діях. Мої герої правдиві. Вони щиро люблять і щиро ненавидять. Щиро програють і щиро визнають поразку. Вони чесні перед собою і перед своїми друзями».
Настояна на міфах і легендах, повість «Останній вибір Борисфена» все ж є сучасною інтерпретацією минулого. У давньогрецьких міфах події рухає воля Богів. А Сергій Штурхецький задає рух процесам, як це роблять люди: емоціями, думками, бажаннями. І саме бажання зробити свою країну кращою перемагає в молодого царя Борисфена. Воно ж, переконаний автор, приведе до успіху й нас.
«Я радий, що в Україні, попри війну, проводяться творчі конкурси. Бо, як сказав Черчилль, коли завернув проєкт бюджету у розпал Другої світової війни, «якщо ми скасовуємо видатки на культуру й освіту, то за що ж ми тоді воюємо»? – говорить Сергій. – З точки зору державного управління, культура під час війни має відбуватися. Традиційне мистецтво, ремісництво – все це потрібно відроджувати та розвивати. Недарма міжнародні організації зараз надають підтримку крафтовим індустріям і мікровиробникам. Саме це може допомогти Україні, допомогти кожному з нас. Бо маленький бізнес – це та бойова одиниця, яка платить податки, донатить на армію, годує себе. Зараз немає кордонів для торгівлі. Креативність українців, їхній творчий підхід до бізнесу та зацікавлення Україною – усе це зійдеться в тому, що почне відбуватися наше зростання. Світ нарешті оцінить вміння і творчість українців. Ми нарешті отримаємо позитивний економічний і культурний ефект. Єдина умова – має бути перемога. Тому кожен на своєму місці має її наближувати».
Автор: Ірина Шаталова