«Йому відмовляли видавництва, а він збирав всі ці редакторські листи, вирізав із них слова критики та вішав перед собою на стіну. Щ наступного разу не писати так, а писати краще. Зараз Стівен Кінг пише світові бестселери та сам дає поради письменникам-початківцям».
Цю історію про невтомну наполегливість, яка стала життєвим орієнтиром для реалізації себе в літературній творчості, розповіла Катерина Колесник – переможниця цьогорічного конкурсу для письменників «Кентавріда» від Фонду «ЦеКрафт». Дівчина теж мріє про світове визнання, але слави прагне не для себе. Катя хоче, аби світ захоплювався Україною та її людьми – так, як це робить вона на сторінках своїх творів.
Про творчість як сенс життя, повернення до традицій як спробу українського відродження та про добро, що завжди перемагає зло, – в інтерв’ю з письменницею Катериною Колесник для «ЦеКрафт» і тих, хто цінує щирість розмов з митцями.
Письмо як ліки від болючої дійсності
Катерина Колесник – з Миколаєва. Бухгалтерка за освітою, вона жодного дня не працювала за фахом. І так само жодного дня не зрадила себе в текстотворенні.
Казка «Захисники лісу», яку журі цьогорічного конкурсу «Кентавріда» визнали найкращою роботою та яка буде надрукована в колективній збірці творів переможців, – пригодницьке фентезі. Це якщо мовою художніх жанрів. Сама ж авторка розуміє книгу по-іншому. Для Катерини «Захисники ліку» – душевні ліки, якими вона зцілювала себе в перший рік повномасштабної війни. Спосіб врятуватися від болючої дійсності – якщо не в реальному житті, то хоча б в письменницькій уяві.
«Цей твір був написаний рік тому. Я тоді була в Грузії – чи, як кажуть грузини, в Сакартвело. Дуже сумувала за домом і ще дужче мріяла про перемогу. Мені хотілося про це написати – про Україну, про те, яка вона сильна, коли об’єднана людьми, які люблять свою землю і захищають її від чужинців, – розповідає Катерина. – Чомусь раніше українські письменники у своїх творах цуралися всього українського. Навіть імена своїм персонажам запозичували з інших країн. Я хотіла повернути читача до наших традицій, зазирнути разом з ним у міфологію, щоб показати: нам є чим пишатись, є кого наслідувати, є на кого рівнятись».
«Захисники лісу» – підліткове фентезі про перемогу добра над злом. Історія про те, як дружба, кохання та вірність стають зброєю, здатною знищити все погане на шляху до свободи. За сюжетом, шестеро друзів, три маги та їх охоронці, відправляються у надважливу подорож. Їхня задача – знищити містичну Посуху, що розширюється та поступово поглинає Україну, перетворюючи поля, моря та домівки на пил і пісок. Серед охоронців магів є хлопець на ім’я Яромир, якого Провидиця вважає обраним і здатним врятувати країну. І хоч юнак не має жодних магічних сил, він погоджується на цю місію. Усі разом підлітки вирушають на Південь, де знайомляться з дивними створіннями та заручаються допомогою від них. Щоб врятувати країну, друзям потрібно перемогти заздрість, заховану в серці Посухи. Зробити це не так уже й просто – ціна за перемогу буде дуже високою.
«Яромир – це давнє українське ім’я. Так звати мого сина і так я назвала головного героя: непереможний або той, хто несе світло, – говорить Катерина. – Спочатку я вигадала Яромирові друга, потім ще одного. Так з’явилася компанія підлітків. Хоробрих і відданих рідній землі, яким випала особлива місія – здобути перемогу для своєї країни. Сину зараз п’ять. І я би хотіла, щоб років через 10 він був таким, як персонаж моєї книги.
«Захисники лісу» – це історія про протистояння добра і зла, про сміливість українців. У них забирають територію, а вони не здаються. Відвойовують свою свободу, борються зі злом. Власне, сама сутність зла, з яким ми стикнулися, виникла із заздрощів. От у когось краще, ніж у мене. З цього написана головна героїня книги – жінка, відьма. Все почалося з її заздрощів, які потягли за собою важкі наслідки. І лише відважні сміливці змогли ті наслідки подолати».
Колективна віра у щось хороше має справдитись
Зараз Катерина проживає в Польщі – рятує сина від війни. Себе ж продовжує рятувати творчістю.
«Письмо відволікає. У мирному житті мене надихали книги, концерти, прогулянки в парку… Війна змінила пріоритети. Єдиний спосіб її пережити для митця – писати. І це щастя – мати можливість не тримати емоції в собі, – зізнається Катерина. – Письменництво навчило мене не здаватися. Навчило бути наполегливою та відповідальною. Треба відноситися до літературної творчості як до роботи ще до того, як вона стане роботою – а я вірю, що українські письменники можуть заробляти письмом. Немає натхнення писати – редагуй написане. Немає чого редагувати – почитай автора, схожого за стилем на тебе. Коли я це зрозуміла, я перестала соромитися відправляти тексти у видавництва. І ця така сміливість допомагає мені не лише у творчості, а й у житті».
З дитинства фанатка фентезі, Катерина спробувала себе також у жанрі новели, пише казки про соціальні цінності, почала працювати над фантастикою про космос. Простір для творчості – безмежний, але за умови: жодних трилерів, жахіть про дітей і знущань над тваринами. І щоб без війни – її вистачає поза текстами.
«Чи змінилася моя творчість за останні півтора роки? Так, я стала більш упевненою в тому, що пишу. Я намагаюсь не тягнути війну в тексти. Хоча вони стали глибшими, мудрішими, бо ми всі за ці місяці подорослішали років на 10.
Перемога у конкурсі «Кентавріда» – це не перша моя перемога. Але найсуттєвіша. Це відчуття своєї важливості. Розуміння, що я комусь цікава. В мене повірили члени журі, а це вже інший рівень відповідальності – і перед читачем, і перед собою. Мене часто питають письменники-початківці: навіщо писати, якщо твір не буде виданий і його ніхто не почитає? І я відповідаю: напишіть для себе. Задовільніть себе. А можливість побачити світ для твору знайдеться. Я коли натрапила на оголошення про конкурс «Кентавріда», відразу відчула: це воно! Ось навіщо я писала «Захисників лісу»!».
Катерина Колесник переконана: під час війни мистецтво не вмирає. Воно навпаки стає кращим, змістовнішим.
«Колективна віра у щось хороше має справдитись. Я рада, що попри війну, українська культура твориться. Письменники пишуть, видавництва видають. Думаю, що саме тому світ нами захоплюється. За це українців поважають. Ну а пишатися – то вже нам пишатися своєю країною».
Автор: Ірина Шаталова
