«Коли я був малим, часто скидався вночі від переляку. Через це мати з бабусею повели мене до шептухи. Дорога простягалася лісом. Мальовничий район на Черкащині, але глухуватий, безлюдний. Холодний Яр там кілометрів за 10. І от ми прийшли до шептухи, вона наді мною щось чаклувала, виливала яйця. Вертаючись додому, ми проходили повз колодязь, в який німці повкидали розстріляних людей із хутору Вдовичине. Я не раз чув цю історію в нашому селі… Мені тоді було 10 років. І от уявіть собі, які це були для мене враження! Я захотів сказати про це, описати побачене і відчуте. Зараз мені 76, а я й досі пишу про те, що розбурхує уяву».

Про літературу, яка стала справою життя, та про власну потребу творити під час війни розповів переможець цьогорічного конкурсу для письменників «Кентавріда» від благодійного фонду «ЦеКрафт» Володимир Кобзар.  

  

Володимир Федорович Кобзар – письменник із досвідом. І творчим, і життєвим. Народився в Росії, у тоді ще Башкирській республіці, де військовополоненим перебував його батько. А вже зі школи почав своє знайомство з Україною. І дотепер не припиняє його.

«До дев’яти років я не чув української мови. Вперше почув у селі на Чигиринщині, – каже пан Володимир. – Цілий рік я жив у баби в Матвіївці – автентичному, правдивому українському селі. Зі звичаями, традиціями, говірками. Там я познайомився з Україною». 

І там же почав писати. Оповідання, повісті, казки. Писав про все, що турбує, змушує переживати, що зачіпає. Ця життєва правдивість нагородила автора членством у Національній спілці письменників України.

«Тематика моїх творів мінялася. З роками я зрозумів: митець у своїй творчості, як людина в човні. Пливе, куди несуть хвилі, а куди припливе – не знає, – говорить Володимир Федорович. – Скажімо, ще 10 років тому я і не думав, що писатиму романи. А вже два написав». 

Хороший письменник не ставить перед собою цілі щось доводити

Повість «Священні шляхи, або Во і Саґі», яку Володимир Кобзар надіслав на конкурс «Кентавріда», – одна з трьох повістей, написаних протягом останніх семи років. Твори різноманітні, але всі вони про пригоди й усі для дітей старшого віку та юнацтва. Автор сподівається колись видати їх під однією обкладинкою. 

Перша повість, «Запах фіалки», – про період 19-го століття та промислові будні чумаків. До речі, у 2015 році вона принесла автору перемогу в міжнародному конкурсі «Корнійчуковська премія». Друга – про сучасних підлітків. Ну а третя повість, «Священні шляхи», з якою цього року письменник відзначився у конкурсі «Кентавріда, – про пригоди наших прапращурів. 

«Повість вийшла із задуму написати щось про трипільців. Я прочитав багато літератури про ті часи. Але просто описувати історичні факти було би сухо і нецікаво. Мені захотілося пригод, – ділиться секретами творчості Володимир Федорович. – Коли я вигадую сюжет, то ставлю себе на місце персонажа. Герой «Священних шляхів» – 18-річний юнак Во, який залишився єдиним, хто вижив три тисячі років до нової ери після падіння на землю метеориту та спричинену цим засуху. В моїй уяві ці події розгорталися десь у Прикарпатті. І от цей хлопчина пішов по випаленій землі на схід – до Херсона, Кіровоградщини, – шукаючи там тепла і світла. І знайшов землю, де зеленіла трава. Ті землі – то священні місця скіфів. Це був степовий коридор на півдні України, яким вони ходили з Азії до Європи. Саме там, де зараз точаться бої».

У Великому Степу, між Дніпром і Бугом, Во познайомився з полонянкою Саґі. Хлопець визволив дівчину з полону, аби разом боротися за своє майбутнє і дати початок племені українських предків.      

«Для того щоб сказати, про що твір, його треба прочитати, – каже автор. – Я не ставив собі за мету донести якусь думку. Я лише передав історію через свої почуття і таким чином зачепив уяву і розум свого читача. Хороший письменник не ставить перед собою цілі щось доводити».

 

Своє треба повертати. Території – звільняти, а історію – відроджувати 

Зараз Володимир Кобзар працює над історичними творами періоду національно-визвольної боротьби українського народу 1917-21 років. Пише два романи – про Центральну Раду та про Павла Скоропадського. Події сучасної України посилили бажання розповісти про те, що відбувалося сторіччя тому. 

«Те, що ми зараз переживаємо, почалося під час Визвольних змагань 17-21 років. Україна тоді фактично перемогла. Вона проголосила незалежність, але була задавлена сусідами й обставинами, – говорить письменник. – Якби ми знали глибинно свою історію, ми би не допустили багатьох речей, які відбувалися потім і відбуваються зараз. У нас деякі люди й досі думають, що війна почалася 24 лютого 2022-го. Насправді ж, все почалося 100 років тому. І тоді, борючись за незалежність, країна була в рази гірших обставинах. А люди все одно йшли і вмирали за Україну».

Понад 30 років тому Володимир Кобзар захопився періодом махновщини.   І вже тоді побачив, скільки всього ми, українці, не знаємо про себе.

«Раніше нам викладали історію Росії. Україна лише мелькала десь у переламаному світлі, – пригадує Володимир Федорович. – А виявляється, у нас своя величезна історія. І роль письменника у її збереженні важлива. Нам не вистачає творів про революцію, про голодомор. Так, частково вони були, але їх забороняли. В історії української літератури протягом останніх ста років є прогалини. Ми не маємо творчості багатьох письменників, і це негативно вплинуло на процес становлення національної свідомості. Своє треба повертати. Території – звільняти, а історію – відроджувати».  

 

Автор: Ірина Шаталова