Вечорниці та ворожіння

Вечорниці – відома всім українська традиція, яка досить часто асоціюється з ворожінням. Та чи на кожних вечорницях ворожили? І навіщо їх взагалі збирали наші пращури?

Вечорниці відомі на всій території України. Їх організація, мета та наповнення відрізнялись від регіону до регіону, тому і назви теж були різні. Здебільшого це була традиція незаміжніх дівчат та нежонатих парубків, але існували й винятки про які згадаємо далі.

Отаман, отаманша та «вулиця».

По всій Україні хлопці й дівчата збирались в громади, гурти (сьогодні ми це називаємо компаніями). В дівочій громаді була «головна дівка» її в деяких регіонах називали «отаманша», в парубочій «головний парубок» або «отаман» – саме вони гуртували всіх навколо себе, організовували зустрічі, за ними було останнє слово чи приймати новеньких до гурту. З ранньої весни до закінчення польових робіт на початку осені вечірні зустрічі молоді називались «вулиця» або «куток». Збирались гурти чи не щодня біля річки, ставка, на вигоні або просто в якомусь кутку села. Співали, жартували, знайомились, відпочивали від тяжкої щоденної праці. Таких «вулиць» завжди було декілька, бо вважалось що рідні брати й сестри не можуть бути в одній громаді.

Зазвичай дівчата організовували «вулицю», а хлопці вже приходили до них гуляти.

Вечорниці та складчина.

Коли закінчувались основні сільськогосподарські роботи в полі, з приходом холодів, дівчата збирались в хатах на вечорниці, також відомі, як посиденьки, вечірки, досвітки, бесідки. В кожному регіоні такі зібрання починались в різний період – десь в серпні-вересні після Першої або Другої пречистої, інколи в жовтні після Покрови або навіть в листопаді після Михайла.

Здебільшого в будні дівчата на вечорницях разом лущили кукурудзу, вишивали рушники, пряли, шили, співали пісень і розходились близько десятої вечора, інколи опівночі. Сьогодні ми можемо завдячувати вечорницям за появу таких форм народної творчості, як небилиці – особливий жартівливий тип оповідань, загадки, приказки та прислів’я, легенди. Народні пісні, музика й танці теж великою мірою формувались на вечорницях.

Вечорниці, як і «куток» організовували дівчата. Для цього вони винаймали хату у вдовиці, незаміжньої старшої жінки чи у подружньої бездітної пари. Платою могли слугувати гроші, але частіше це була мука, хліб, олія та інші продукти, відріз тканини, нитки, стрічки тощо. У вихідні та свята дівчата приносили або разом готували вечерю і чекали на «своїх» хлопців. Тобто тих, хто був з їхнього «кута». Бувало, що на вечорниці приходили хлопці з сусідніх вулиць, хуторів і сіл. В такому випадку їх мали впустити «свої» хлопці, які відповідали за порядок на спільній зустрічі.

В центральній та східній частині України, а також на півночі та півдні вечорниці були зібранням молоді, де вони могли знайомитись, бешкетувати й почуватись вільними від нагляду старших родичів. Часто вечорниці закінчувались з третіми півнями, тоді їх називали «досвітки». Інколи молодь лишалась ночувати в хаті де проходили вечорниці, але це було швидше винятком з правил. На Галичині, Лемківщині, Закарпатті та Буковині вечорниці закінчувались задовго до півночі, не було традиції готувати вечері (хіба що на перші та останні зустрічі в сезоні). Подекуди крім молоді присутні були старші жителі села, що звісно впливало на настрій розваг. На Гуцульщині молодь одружувалась рано, з 14 років, тому вечорниці влаштовувались для молодиць та подружніх пар, що теж змінювало характер таких «посиденьок».

Окрім «вулиці» та вечорниць була ще одна форма зібрання молоді – «складчина». Вона збиралась лише чотири рази на рік – перед Пилипівкою (початок різдвяного посту 14 листопада), на третій день Різдвяних свят, перед Великим постом та перед Великоднем. Це було щось схоже на вечорниці, тільки організовували їх не лише дівчата, а всі разом. Завданням дівчат було – приготувати вечерю, а хлопці складались грошима, купували горілку, солодощі для дівчат і винаймали музикантів. На складчину запрошували «чужих» хлопців з сусідніх «кутів», хуторів і сіл. Ці хлопці теж складались грошима. А от «чужих» дівчат на складчину ніколи не кликали.

Катерини – свято дівочої долі.

Наші предки вірили в добрих і злих духів, в сили природи, в долю і різні містичні явища. З прийняттям християнства ці споконвічні вірування дещо видозмінились, набули інших забарвлень, але так само лишились міцною основою нашої ідентичності. Протягом року були дні, коли можна  передбачити долю для себе, своєї сім’ї та свого господарства. Особливо «сильним» та доленосним був період зимових обрядових свят з довгими темними ночами. Період, коли помирало старе сонце і народжувалось нове. Господарі в цей час пильно слідкували за знаками – хто перший зайде в хату на Святвечір, яка погода буде (мороз – до врожаю, відлига до поганого року), як вогонь горить в печі, як зійде тісто для хліба. Кожен хотів заглянути в майбутнє і зрозуміти, що на нього чекає. Дівчата в цей час ворожили чи чекати сватів у році прийдешньому, яким буде чоловік – заможним, молодим або старим. В кожному куточку України були власні способи закликати долю (далі розглянемо деякі з них), спільним було одне – дівчата ворожили, а хлопці всіляко їм в тому заважали, а потім разом веселились на вечорницях.

Удосвіта в день великомучениці Катерини (нині це 24 листопада) дівчина йшла в садок, зрізала гілку вишні, яблуні, бузку або черемхи й приносила в хату. Поставивши її у воду чекала до Маланки (31 грудня) чи зацвіте гілочка. Якщо цвіт з’являвся – доля буде щаслива, чекати дівчині на сватів. Якщо гілка всохне – не добрий знак. Ввечері цього ж дня дівчата збирались разом та готували спільну вечерю для долі – борщ і кашу. Опівночі, перед співом перших півнів завертали горщики в новий рушник і йшли на вулицю. Далі по черзі кожна вилазила на ворота, тримаючи в руках рушник з борщем та кашею, і тричі запрошувала долю вечеряти. Якщо тієї миті півень заспіває – доля обізвалась і буде до дівчини доброю, приведе їй чоловіка. Як мовчав півень – не час ще заміж. А найстрашнішою була прикмета – побачити зірку, що падає з неба.

Хоча Катерини – це свято дівочої долі, на Поліссі, Київщині та Полтавщині хлопці постили весь день, щоб доля подарувала їм гарну дружину.

Андрієва ніч – час коли трапляються дива.

Ніч перед днем святого Андрія (30 листопада) вважалась найчарівнішою для дівочої долі. Досить розповсюдженою була традиція пекти балабушки або галушки. Зранку дівчата збирались разом, закривали в коморі собаку і починали приготування балабушок. Йшли до криниці, набирали воду і ротом носили її до хати. Головне – донести воду, не розливши жодної краплини. Саме тому хлопці чекали дівчат біля криниць, смішили їх чи лякали, щоб ті розливали воду і повторювали все спочатку. Інколи дівчата відкупались від хлопців – давали їм макітру вареників, пиріжків чи горілки, щоб ті не заважали. На тій воді замішували тісто і далі пекли балабушки або варили галушки. Кожна  позначала свою – ниткою, зернинкою, папірчиком. Ввечері напередодні Андрієвої ночі всі балабушки розкладали на підлозі, на рушнику і впускали до хати голодного собаку, якого зранку зачинили в коморі. Чию балабушку собака з’їсть першу – та першою заміж вийде. Як надкусить, а доїсть пізніше – може й двічі заміж вийти. Якщо віднесе десь балабушок і сховає – значить доля дівчини далеко від рідного села. Залишиться балабушок – тій дівчині ще рік дівувати. 

Ще один спосіб дізнатись чи будеш в парі – насіяти конопель. Ввечері напередодні Андрія дівчина виходила з хати, тримаючи в руці конопляне насіння. Далі співала обрядову пісню про те, як мріє вийти заміж і сіяла перед собою коноплі. Набирала жменю снігу і приносила його до хати. Як сніг розтанув – рахувала зернята, якщо парне число – бути їй в парі. Аби дізнатись з якої сторони чекати сватів потрібно було опівночі вийти з хати та послухати звідки чутно собачий гавкіт.

Щоб дізнатись ім’я майбутнього чоловіка дівчата ввечері виходили на вулицю і питали ім’я у першого зустрічного чоловіка. А, щоб побачити зовнішність коханого, дівчина перед сном клала під подушку крайку (тонкий пояс) або свій гребінець і промовляла, що запрошує його у свій сон.

Аби дізнатись, хто буде в сім’ї головним – ловили  курку та півня, зв’язували їх хвостами й накривали ковдрою або макітрою. Коли птахи заспокоювались (переживши такий стрес) ковдру знімали і дивились хто кого потягне у свій бік. Якщо курка – то жінка буде головною в домі, як півень – чоловік.

Весела Калита.

Андрієва ніч – єдина в році, коли хлопці бешкетували і їм все пробачалось. Тож поки дівчата ворожать – парубки ходять по селу і бешкетують. Можуть «помститися» батькові, який дочку свою не відпускав гуляти – ворота знімуть і в річку викинуть, клуню розберуть, воза на дах закинуть. А якщо дівчата не покличуть їх до спільних вечорниць цієї ночі – то вони і їм могли щось утнути.

Коли хлопці нагулялись, а дівчата поворожили – всі збирались разом у великій хаті святкувати Андрія. Дівчата ще вдень готували пісні страви, хлопці приносили горілку і солодощі. А головною стравою і розвагою була - калита. Це святковий солодкий виріб з білого борошна та меду, за формою він нагадував калач з діркою посередині. На Київщині та Житомирщині його називали калита або калета, на Півдні – корж, калач або малай, на Поділлі – бала. Важливо було, щоб кожна дівчина взяла участь в його приготуванні. Замішували тісто в абсолютній тиші без співів чи жартів і кожна по черзі його місила. Прикрашалась калита сушеними вишнями, родзинками, цукром, маком, горіхами.

Калиту підвішували за стрічку або мотузку до сволока посередині хати. Другий кінець стрічки звисав додолу, щоб за нього можна було смикнути й калита підлітала догори. Ведучий вечора пан Калетинській тримав цю мотузку однією рукою, а в другій була палиця з квачем вмоченим у сажу. Далі всі хлопці по черзі мали осідлати кочергу, коцюбу чи просто палицю і на ній «під’їхати» до калити. Гравців називали – пан Коцюбинський. Перше випробування – пан Калетинський жартує, а пан Коцюбинській має не засміятись. Програв – отримує сажею по обличчю і йде в сторону. Як витримає, має друге випробування – дострибнути до калити і вкусити її. Але тут пан Калетинський смикає за мотузку і калита підлітає до стелі. Якщо пан Коцюбинський не вкусив калити – отримує квачем з сажею по обличчю і черга переходить до наступного гравця. З гарним паном Калетинським калита лишалась ціла, а всі парубки-гравці з чорними обличчями. Після забави калиту знімали і присутні пригощались смачним різдвяним калачем – символом здоров’я, достатку та кохання.

Ворожили дівчата і на Святвечір, а останнє ворожіння взимку було ввечері перед Водохрещем (6 січня). Після вечері вони збирали зі столу ложки, виходили на двір і тарабанили ними об паркан чи поріг. Звідки пес загавкає на той стукіт – звідти й сватів чекати. Або ще брали батькового черевика, виходили на вулицю і кидали через голову собі за спину. А потім дивились в яку сторону показує черевик.

Часи змінюються – дива залишаються.

Дівчата завжди вірні собі й своїм бажанням дізнатись долю навіть в сучасному прагматичному світі. Сьогодні хату для вечорниць винаймати не обов’язково – вечерю можна замовити з доставкою, а далі все, як раніше – від Катерини до Водохреща кожна ніч чарівна.

Щоб дізнатись ім’я нареченого потрібно написати різні імена на папірцях (краще, якщо дівчата пишуть імена одна одній). Покласти ці папірці під подушку, а зранку, щойно прокинувшись дістати один папірець з ім’ям коханого. Щоб дізнатися про достаток майбутнього чоловіка, використовують каблучки. Золоту, срібну та металеву (біжутерія) каблучку, покласти в тарілку з гречкою, рисом чи іншою крупою. Далі дівчина дістає одну каблучку, щоб дізнатись заможним буде чоловік чи ні.

Хто мріє про заміжжя – використовує нитку та вогонь. Збираються декілька дівчат, відрізають нитки однакової довжини та одночасно їх підпалюють. Чия згорить швидше за інші – та першою вийде заміж. Якщо вогонь згасне і нитка лишиться майже цілою – для заміжжя ще не час.

Сьогодні з дівчатами ворожать і хлопці. Збираються компанією, кожен пише своє бажання на прийдешній рік на маленькому папірці. Далі потрібно наповнити водою тарілку або миску, розкласти папірці з бажаннями по її периметру. В половинку горіхової шкаралупи поставити маленьку свічку, запалити й пустити цей «кораблик» на середину тарілки. До якого бажання він припливе – те здійсниться. Кожен учасник пускає «кораблик» один раз.

Також на бажання ворожать з розплавленим воском. Спочатку потрібно написати на папірцях кілька бажань, скрутити їх і покласти в тарілку. Запалити свічку і капати віск на папірці. На який папірець крапля потрапить першою – те бажання здійсниться.

Який загалом буде рік можна дізнатись взявши нитки різного кольору: білий (спокійний рік), червоний (рік сповнений пристрасті), чорний (рік з перешкодами), зелений (рік присвячений здоров’ю). Покласти їх під подушку напередодні свята, а вранці, не дивлячись, витягти одну нитку. В компанії друзів ці нитки можна тягнути на осліп.

Цікаві звичаї й традиції побутували серед наших пращурів, наповнювали їх веселою вдачею, вірою в дива та світле майбутнє. Не завжди все справджувалось, але віра в долю лишалась тим якорем який донині допомагає нам – їхнім нащадкам. Ворожіть, бережіть традиції і нехай доля буде прихильною до вас.

Підготувала Олена Коваль

Використані джерела

Олекса Воропай «Звичаї нашого народу» том 1, Мюнхен 1958, 308 с.

https://ethnography.org.ua/content/shcho-take-vechornyci

https://uamodna.com/articles/andrieva-nich-tradyciyi-vorozhinnya-ta-vechornyci/

https://www.bbc.com/ukrainian/blog-history-55271317

Референси світлин/малюнків: всі зображення з Pinterest та відкритих Інтернет-джерел