В найтемнішому кутку на горищі стоїть стара скриня з дитячими іграшками – справжні скарби середини дев’яностих. Брунатний ГАЗ «Чайка», блакитний автобус, потяг, лялька модельної зовнішності, безліч колись яскравого посуду, водонапірна вежа, тетріс та пружина-веселка. Тотальний дефіцит лишився в минулому, в столичному Дитячому Світі був досить пристойний асортимент іграшок вітчизняного виробництва та омріяного імпорту. 

Пірнаю рукою в це «іграшкове море» і десь із нетрів скрині дістаю дерев’яного коника, ще трішки пошуків і в руках опиняється ложка вирізана зі старої груші. І нарешті я знаходжу його – тріскач або, як ще кажуть деркач чи вертушку. Це дерев’яний музичний інструмент відомий різним народам світу. Зовні він схожий на прапорець і складається з ручки (держак прапорця), дерев’яної коробочки (полотно прапорця) і коліщатка із зубцями. Тримаючи за ручку обертаємо коробочку навколо неї й зубчики коліщатка видають тріскучий звук.  Пригадую, що для нас малих – це були улюблені іграшки вирізані з дерева дідусем. Ми захопливо спостерігали магічний процес, як зі звичайного шматка деревини народжується форма, яка потім ще й видає звуки. Гратись нам дозволяли тріскачами лише влітку в селі на вулиці. Певно досить дзвінкими вони були для міської квартири. 

Дідусь любив розглядати наші сучасні іграшки й розповідати, чим бавився сам у дитинстві. М’яч він завжди називав «опука» і казав, що малим на пасовищі збирав з друзями жмутки шерсті корів. Потім всю зібрану шерсть потрібно було катати у велику пружну кулю. І зранку до вечора грати опукою, стежачи за чередою. 

Пам’ять перетворила всі фабричні іграшки на одну яскраву пляму, а ті, що майстрував дідусь – залишились у спогадах об’ємними, дзвінкими та сповненими емоцій. В чому ж секрет тих старовинних українських забавок?

 

Сакральність та захисна функція, як першооснова іграшки

Найдавніші іграшки, забавки, цяцьки, виграшки, цяцянки археологи знаходять в поселеннях мізинської культури – близько 25 тисяч років і трипільської культури – 5-6 тисяч років до н.е. Це були здебільшого глиняні фігурки, що зображали тварин, птахів, предмети побуту та жіночі зображення берегинь. На них бачимо видряпані візерунки – кола, хвилясті лінії, ромби. Подекуди є залишки природної фарби. Всі ці зображення були оберегами та мали на меті захистити дорослу людину і дитину.

Цікавими є мотанки – обрядові ляльки, які у своїй першооснові виконували сакральну функцію оберегів. Вважалось, що в мотанці живе дух Роду, який допомагає та захищає. Ці ляльки робили з клаптиків тканини та ниток без використання голки або ножиць (щоб не проколоти чи не відрізати долю). Мотанки завжди мають «порожнє» обличчя. Наші пращури вірили, що через обличчя у ляльку може вселитись темний дух або до неї можна прив’язати душу конкретної живої людини. Здебільшого на обличчях мотанок зображали хрест різноколірними нитками – символ сонця. Ляльки-мотанки створювали до різних обрядових та календарних свят. Дарували подружжю на весілля парні мотанки, що покликані оберігати нову сім’ю. Молодій дружині дарували мотанку з немовлям, щоб вона щасливо завагітніла та народила здорове дитя. Мати робила мотанку-оберіг немовляті. Були ляльки наповнені різним зерном, щоб привабити гарний врожай і добробут.  

На певному етапі нашої історії лялька-мотанка з виключно оберегової переходить у забавку, зберігаючи свою першочергову функцію. Матері почали давати ляльки дітям, які хворіли, щоб мотанка увібрала в себе хворобу. Після одужання таку ляльку спалювали разом з хворобою, яка  перейшла в неї. З часом почали виготовляти окремий вид ляльки-мотанки, як звичайні забавки для дітей. 

Окремо слід згадати ляльки з соломи, сухої трави та квітів. Їх виготовляли сезонно, коли матеріалу було вдосталь. Такі ляльки використовували в обрядах присвячених вшануванню сонця, для збільшення врожаю та захисту від недоброго ока. Найбільше солом’яних іграшок для дитячої забави виготовляли й виготовляють донині на Волині й Поділлі. Із соломи створювали ляльки, що нагадували людей, а також різних тварин – коників, бичків, оленів. 

В місцевостях де було багато водойм чудово росла верба з якої також робили дитячі іграшки. Власне лялька з лози майже не зустрічається, натомість переважають маленькі плетені забавки – кошики, різноманітні предмети інтер’єру й побуту. 

Сакральне значення мали пташки з тіста – жайворонки. Це не класичні іграшки, якими бавляться постійно, а обрядові. Навесні жінки випікали жайворонків, віддавали їх дітям, щоб ті  співаючи веснянок закликали птахів з вирію додому. Взимку на Різдво пекли пряники у формі півників та коників.

Серед надбання українців є цікавий вид іграшок – сирні фігурки коників, баранців та інших тварин. Вони досі популярні на території Карпат. Щоб створити таку фігурку потрібно кинути в окріп спеціальну закваску та кисломолочний овечий, козячий або коров’ячий сир. З м’якої, пластичної маси, що утворилась сформувати фігурки тварин і швидко опустити в соляний розчин. Чим насиченіший розчин – тім міцніша іграшка. Далі готові фігурки прикрашають «сирною ниткою» або розмальовують. Сирні тваринки мають також обрядове значення родичі дарують їх один одному в дні пам’яті предків навесні та восени. А подекуди великого сирного баранця ставлять на могили вівчарів.   

Вірування народів, що тисячі років проживали на території сучасної України наділяли особливими сенсами не лише побутові предмети, а й дитячі іграшки. Та чи лише сакральна функція була в основі дитячої забавки?

 

Відображення побуту в іграшках. Соціалізація дітей 

Діти у всіх культурах наслідують дорослих, їх вчинки та спосіб життя. Іграшка з найдавніших часів несла не лише обережну, а й виховну та соціальну функцію. Багато іграшок були мініатюрним відображенням побутових предметів, знарядь праці. Ляльки зовні нагадували людей тієї чи іншої професії, соціального стану. У своїх іграх діти могли відтворювати життя дорослих і вчитись жити у незвіданому для них світі.

Матеріали з яких виготовляли дитячі забавки були дуже різноманітні та залежали від природних умов регіону та особливостей ландшафту: глина, дерево, солома, лоза, сир, полотно, тісто, овочі, квіти, сіно. Відомо, що немовлята бавились із висушеними коробочками маку. Ще одним типом іграшок для найменших були брязкальця виготовлені з трахеї гуски або качки наповненої різноманітною крупою: пшеницею, кукурудзою, просом, горохом. Таку іграшку розмальовували та підвішували за нитку над колискою.

Дітям завжди подобаються різноманітні звуки, які утворюються завдяки іграшкам. З часів  трипільської культури до сьогодення популярні свищики. Глиняні фігурки тварин і птахів з порожнистим тулубом. Дерев’яні іграшки, що створювали звук – це сопілки, деркачі, вертушки

Спочатку іграшки виготовляли батьки та найближчі родичі. З розвитком ярмарок у другій половині 18 століття починається виготовлення і продаж дитячих забавок майстрами. Розквіту іграшкове виробництво досягає у середині 19 століття. В кожному регіоні формуються власні осередки тих чи інших забавок. 

На Поділлі, Подніпров’ї та Прикарпатті найбільш популярними були дерев’яні іграшки з груші, яблуні, верби, осики, липи. Їх вирізували й виточували з суцільної частини деревини – іграшковий посуд, знаряддя праці та інші побутові речі, фігурки тварин і птахів, іграшкову зброю. До речі маленькі дерев’яні мечі та шаблі знаходили при розкопках часів Київської Руси та доби Козаччини. Це свідчить про те, що у воєнний час діти наслідували дорослих і вчились володіти іграшковою зброєю. Також популярними були рухомі дерев’яні іграшки – возики, деркачі, пташки, що клюють зерно, млини, коники на колесах та коники-гойдалки, рухливі фігурки попарно з’єднаних ковалів. Популярною донині є Яворівська дерев’яна забавка, це іграшкові меблі, музичні інструменти, коники та вершники й багато інших виробів. Головною особливістю і цінністю яворівської забавки є її розпис. Він виконаний в традиційних кольорах – жовтому, зеленому та червоному. І має два основних елементи взорів – коло (у вигляді квітки, сонця) та вербівка (гілочка з листочками). Розмальовувати ці іграшки почали у 20-х роках 20 століття. 

Волинь і Полісся славились іграшками з тканини та різноманітних природних матеріалів – рогози, соломи, лушпиння кукурудзи тощо.

Глиняні забавки виготовляли у відомих осередках українського гончарства: Київщина (Васильків, Дибинці), Поділля (Бар, Бубнівка, Адамівка), Полтавщина (Опішня), Івано-Франківщина (Косів), Чернігівщина (Ічня), Черкащина (Громи), Львівщина (Миколаїв, Стара Сіль), Харківщина (Валки), Кіровоградщина (Цвітна), Тернопільщина (Вишнівець, Гончарівка). Цікавими є «монетки» або «дрібки» - мініатюрні фігурки побутових предметів. На ярмарках в 19 столітті вони коштували одну копійку і звідси отримали свою назву. 

У 21 столітті людство все більше прагне повернути природу у власне життя чи себе до природи. Це відображається в побутових звичках, турботі про довкілля, світосприйнятті й дитячих іграшках. Знову з’являються майстри, які створюють крафтові забавки з натуральних матеріалів. Є ті, хто отримав знання у спадок від старших родичів і продовжує родинну справу. А  інші відвідують майстер-класи та художні студії де вчать нове для себе ремесло. 

Логічно, що в час цифрових технологій та штучного інтелекту іграшки повинні бути відповідними, адже діти через них пізнають світ. Та, попри всі досягнення цивілізації, в іграшках із природних матеріалів є щось самобутнє і невловне. Вони несуть у собі тепло сонця, чистоту води, пристрасть вогню, любов і майстерність тих, хто їх створює. Такі іграшки стають не просто забавками, а справжнім кодом народу, який дитина несвідомо зчитує, граючись дерев’яним коником, глиняним свищиком чи яскравою лялькою-мотанкою. 

 

Підготувала Олена Коваль

 

Використані джерела

https://nibu.kyiv.ua/exhibitions/562/

https://vseosvita.ua/library/prezentacia-ukrainska-narodna-igraska-sire-zoloto-svitu-196625.html

https://vseosvita.ua/blogs/ukrainska-narodna-dytiacha-ihrashka-57010.html

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%BD%D0%B0_%D1%96%D0%B3%D1%80%D0%B0%D1%88%D0%BA%D0%B0

https://ocnt.com.ua/tradycziyi-narodnoyi-ukrayinskoyi-igrashky/

 

Референси світлин/малюнків: всі зображення з Інтернет-джерел.