На Поліссі зберігають методику виготовлення справжнього кулінарного витвору мистецтва. Шматки свинини ретельно посипають сіллю, перцем, лавровим листом, часником й іншими духмяними прянощами та тісно набивають в міхур. Далі зав’язують, щоб всередину не потрапило повітря, й вішають на горищі, де м’ясний виріб дозріває протягом кількох місяців. Так на світ з’являється мацик. Сім’я Людмили Котяш удосконалила виробництво, оповите сімейними цінностями, людяністю та добром і створили «Дубровицький Мацик». Про любов до своєї справи, завзяття та успіхи розповіла донька Людмили Марія.
Мріяла робити своє, натуральне, смачне
Людмила Тихонівна за освітою лаборант-технолог м’ясо-молочних виробів. Усе життя працювала на кооперації, де виготовляли ковбасні вироби. Вирішила відходити від цього й робити щось своє: на ентузіазмі взяла сімейний рецепт мациків, адже бачила як її мама ще так робила, і почала пробувати. Перша партія не вийшла, але це лише додало запалу жінці. Провела дослідження технологічних процесів, температури, вологи. І от сталось, перша успішна партія, яка відразу сподобалася всім домашнім та сусідам.
«Продукт смачний, довготривалий, а зараз вже й популярний. Мацик - страва, яка відома на Поліссі, Рівненщині та Волині. Це національна страва, яку робили, зокрема, коли свіжина була. В селах всі знали, що це, але масово ніхто не виробляв»- розповідає Марія. Потім в Дубровиці з’явився «Дубровицький Мацик». Коли пішли перші успіхи, додали до асортименту і ковбаски різні. Біля будинку добудували приміщення, де й відбувається сушіння мациків суто як колись: під дерев’яною стріхою, без добавок, повністю натуральний класичний рецепт.
«Делегували обов’язки, але працюємо на одну справу».
Займаються цим ділом пані Людмила з чоловіком, донька Марія, син Сергій та декілька найманих працівників. Мають магазин в Дубровиці, декілька по області та практикують інтернет-продажі.
Роби своє діло з душею - люди потягнуться, а успіх сам знайде
«Ми такі ентузіасти. Перші почали їздити по фестивалях, ярмарках. Далі до нас приїжджали знімали телепередачі, серед яких «Ле Маршрутка» з Лесею Нікітюк. Люди самі нас знаходили, ми нікому не писали й особливо не рекламували. - розповідає Марія. - Також наш продукт їздив як національна страва Полісся на україно-польському фестивалі в Рівному, а далі була делегацію вже й на Польщу. Через карантин ми не могли поїхати, а от наш продукт міг. Буквально кілька місяців тому приїжджали відзняти сюжет для «Ля Село». Ми любимо гостей, тому з радістю все показували і розказували».
Звичайно, як і всі хочуть розширятися, залучати додаткові кошти, розбудовуватися. Але поки це не так легко, та й роботи всьому «сімейному підряду» вистачає. Чекають перемоги, а далі вже будуть і розвивати «Дубровицький Мацик».
Не у всьому треба шукати фінансову вигоду і війна це вкотре довела.
Продукція довготривалого виробництва, було досить багато готової продукції, та такої, що ще місяць-два мала сушитися. Закрилися магазини та постало питання реалізації продукції. Вихід був один. Підбадьорювали своєю смачною продукцією військових, волонтерів, переселенців. Як тільки справа стабілізувалася, почали паралельно і продавати, підтримуючи економіку, та волонтерити. «Волонтерство у всіх сферах - це добре. Але ми ось так. В госпіталі хлопці - ми відправили [продукцію «Дубровицького Мацика»], вони на фронт - ми й туди відправили».
Особливо військові з Полісся та Волині, яким страва є близькою, зазначають, що, куштуючи Мацик, згадують маму, тата, дім, хочуть пригостити хлопців з інших регіонів. Тому для замовників із ЗСУ знижки, а то і зовсім не беруть кошти.
Всі гроші світу не заробиш, та добро добром вернеться
Марія зазначає, що сім’я ніколи не хизується, не афішує свої добрі справи справами, відмовляються від подяк. Такий склад характеру має мама, пані Людмила, яка є дуже добродушною людиною і ніколи ще не відмовила в допомозі. «Хочеться брати приклад, хочеться, щоб і бізнес будувався на добросовісних засадах і якостях людей, а не на бізнесових стратегіях». Так і працюють. Людям робиш добро - тобі воно точно вернеться.
