Із журналістки – в лялькарку. З війська – у творчість. Лучанка Юлія Ковпак, досвідчена медійниця та ексслужбовиця ЗСУ, пішла за своїм натхненням і перетворила домашнє захоплення на мистецьку справу. Заснувала власну майстерню іграшок. Спочатку шила платтячка для дівчат, а потім спробувала пошити звіряток із клаптиків тканин, які залишилися. Так буденна забавка переросла в завзяту роботу, яку майстриня виконує від щирого серця і з шаленим задоволенням.

Про магію улюбленої справи, натхнення усмішками людей, жіночу службу в Збройних силах України та допомогу армії через творчість говоримо із засновницею майстерні Lubava Юлією Ковпак. 

У 2008 році Юлія народила доньку Софійку. Мамина принцеса – називала дівчинку Юлія і багато думала над тим, як підібрати для цього образу відповідне вбрання. Щоб дитина виглядала гарно й індивідуально. Коли Софійці виповнилося три роки, жінка вирішила шити сукні для доньки – вишукані й обов’язково з натуральних тканин. Мама Юлії – пані Любов – швачка, вона й погодилася втілити цю ідею. 

Коли Софійчин гардероб поповнився якісними й унікальними речами, жінки подумали – а чому б не шити дитячий одяг на загал? Обрали моделі, закупили тканину і почали працювали. Так виникла сімейна справа.

«Якось у нас залишилися клаптики тканин – такі яскраві, з гарним візерунком. Їх було шкода викидати, тож я вирішила з них пошити іграшку, – говорить Юлія. – У мене донька не гралася ляльками – гралася тваринками. Корівка Мумуня у неї була, котики, песики. І от я пошила для Софійки кицьку. Вийшло гарно, і я зробила ще чотири таких. Думала подарувати іграшки покупцям платтячок – ми саме на ярмарок збиралися. А вийшло так, що на ярмарку люди на кицьки більше заглядалися, ніж на платтячка! І тоді ми з мамою подумали: може ми щось не те робимо?.. Ми розпродали колекції одягу і почали шити іграшки». 

На службі – свій розклад і правила. Вдома – своя творчість

Юлія Ковпак більше 15 років займалася журналістикою. Працювала в Луцьку на телебаченні. В часи реформування галузі зрозуміла – треба рухатися далі, пробувати щось нове для себе. Тоді ж їй запропонували посаду пресофіцерки військової частини. Юлія погодилася. 

«У 2019-му я пішла служити, – розповідає майстриня. – Війна в країні тривала вже п’ятий рік, служити у війську було престижно. Це інший досвід – цікавий, відповідальний. А іноді й болісний, коли на власні очі доводиться бачити те, чого не покажуть по телевізору… Тому щоразу повернення з роботи в свою іграшкову майстерню було для мене справжньою розрадою. Я переключалася, могла розслабитися. На службі життя мало свій розклад і свої правила. А вдома я поринала в творчість. Тоді це було моїм хобі».     

Якось Юлія мала відрядження на Донбас, там познайомилася зі своїм теперішнім чоловіком, теж військовим, і згодом переїхала до нього у Львів. Сім’я не може існувати на два міста, переконана майстриня. Вона наважилася звільнитися зі служби та присвятити час родині і творчості.

Зараз жінка знову повернулася до Луцька, аби розвивати сімейний бізнес у власній майстерні. Сама шиє іграшки, а мама їх одягає. Одяг, до речі, знімається, й у цьому особливість виробів. Трусики, платтячка, штанці, кофтинки – все можна зняти й усе можна випрати. 

«Це не ті іграшки, які треба поставити на поличку, і мама буде казати: не чіпай, то для краси. Ні – наші іграшки для того, аби дітки ними гралися і через гру розвивалися. Я взагалі хочу розробити моделі іграшок-сімей, щоб діти могли з ними сценарії програвати». 

«Крафт – це індивідуальність. А де індивідуальність – там, душа»

Лялькарка Юлія Ковпак все робить від себе. Не копіює творчість інших, а надихається тим, що її оточує. Вчиться помічати те, що поруч: природу, усмішки, мистецтво. Так народжується образ майбутнього виробу. Потім вирізається форма, створюється пробний варіант. А далі – найцікавіше: усі іграшки майстрині проходять випробування забавками її доньки, племінника і племінниці.

Раніше іграшки Lubava були частими експонатами ремісницьких ярмарків. Товари продавалися на Etsy, їх багато купували іноземці. Були покупці з Америки, Франції, Португалії, Іспанії, Австралії і навіть з Китаю. Зараз бренд продається в Німеччині, Італії, Польщі та найбільше – в Україні. 

Створювати продукцію на міжнародний ринок Юлія не встигає – у неї зараз є не менш важлива робота. Вона виготовляє символічні «військові» брелоки і статуетки. Почала цим займатися минулого року – хотілося підтримати хлопців. Люди активно купляють такі речі, а Lubava частину зароблених коштів передає на потреби ЗСУ. 

А ще Юлія співпрацює з Львівським осередком «Пласту». Робить статуетки пластунів, і також половину заробітку від продажів віддає армії. 

«Для мене крафт – це індивідуальність. А де індивідуальність – там, душа. Будь-який крафтовий виріб – це виріб з душею. Що б це не було. Ти купуєш і відчуваєш душу майстра. І та душа наповнює твій простір. Я сама купую крафтові речі, щоб підтримати українських майстрів. І от, наприклад, стоїть у мене лялечка, я дивлюся на неї, згадую автора й усміхаюся, бо мені від тих спогадів стає тепло. І я сподіваюся, що мої іграшки теж приємні дітям і їхнім мамам, – ділиться Юлія. – От, буває, стоїш на ярмарку в якийсь сірий день, а люди ходять і посміхаються. Від малого до старого. Йде-йде таке якесь сумне, голову похнюпило, а тут на стіл глянуло – й усмішка одразу. В такі моменти розумієш, для чого ти це робиш».

 

Авторка: Ірина Шаталова